Власенко Л.М. Основи філософських знань 4 А с/с 14.12.2020

 

Тема 13. Філософський підхід до розуміння людини

План:

1. Основні принципи філософсько-антропологічної характеристики людини. Філософські основи медичної антропології. Тіло і душа: релігійна постановка проблеми. Тіло і душа: як проблема філософії і науки. Психіка і свідомість.

2. Роль праці в антропогенезі. Людина як особистість. Соціалізація особистості.

3. Особистість у пошуках сенсу життя. Проблема життя і смерті у філософії і медицині. Медицина і виховання людини.

Основні поняття: антропологія, психіка особистість, людина, індивід.

1. Природна та медична антропологія визначає місце людини в царстві живих істот і вивчає його тілесну організацію, якою він відрізняється від останніх.

Медико-антропологічний аналіз передбачає необхідні комплексні дослідження як соматичного, так і психічного з використанням різних методів, запозичених з фізіології, біохімії, генетики, а також антропологічних вимірювань, що проводяться за допомогою спеціальних інструментів, шкал, муляжів, схем для конституціональної діагностики з метою виявлення ознак ризику в різних межах. Ряд авторів приділяють велику увагу методиці антропологічного дослідження в клініці.

Найважливішим принципом медичної антропології є її спрямованість на людину як цілісну систему – антропологічність. Цей принцип вимагає по можливості повно враховувати в лікувальній практиці специфіку організму у всьому його різноманітті властивостей і якостей. Антропологічний підхід до вивчення морфології, фізіології і патології полягає в обліку особливостей будови тіла людини, пов’язаних з антропогенезом, його віковим, статевими та конституціональними особливостями. Медична антропологія пов’язує психобіологічний конституцію людини, його схильність до виникнення певних захворювань у людей з певним соматип.

Так, у психіатричній антропології людина за своєю психофізіологічної конституції може бути явно або неявно вираженим психоастенічний типом з нестійкою нервовою системою. Такі типи зазвичай надмірно самолюбні, володіють певним комплексом “нарцисизму” (самозакоханості), амбітності, не терплять заперечень, схильні до емоційних зривів, можуть бути агресивними і т.д. Можлива і шизоїдна психічна конституція.

Тіло і душа: релігійна постановка проблеми. Тіло і душа: як проблема філософії і науки.

У історії культури і філософії представлена нескінченна множина уявлень про душу і дух, багато з яких дійшли до нас з глибини віків і в певний спосіб досі володіють нами.

У ранні філософські вчення тема «душі» й «духу» не просто перейшла з початкових релігійних вірувань та міфології, а буквально увірвалася в них і більше ніколи не втрачалась, залишалась предметом постійної уваги й роздумів, бо надто тремтливою була тема, яку філософія взяла собі у спадок.

Етнологами й істориками культури доведено, що всі народи світу сприймали сукупність навколишніх речей як світ живих істот, приписували природі одухотвореність. Англійський етнолог і культуролог Едуард Бернет Тайлор (1832–1917) назвав нахил до такого приписування анімізмом.

Тайлор був, мабуть, першим, хто систематизував відомості про еволюційний розвиток анімістичних уявлень і показав, що спочатку в людей склалось уявлення про особисту душу, або дух, з якого поступово розвивались вчення про більш абстрактних духів.

Ще один англійський дослідник Джеймс Джордж Фрезер (1854–1941) встановив, що первісна людина пояснювала всі явища життя наявністю в тварині й людині душі у вигляді маленької людинки чи звірятка. Активність людини викликалась присутністю душі в тілі, а сон чи смерть – тимчасовою або постійною її відсутністю. Душа здатна вільно покидати тіло через отвори, частіш за все через рот або ніздрі, і жити окремим життям: подорожувати, полювати, спілкуватися зі знайомими, родичами. Душа здатна покинути тіло не тільки під час сну, і якщо таке трапляється, то людину переслідують хвороби, божевілля, а може спіткати й смерть.

Вчення про безсмертя й переселення душ, яке Платон виклав у «Федоні» й «Федрі», мало велике значення для пояснення ним процесу пізнання, для визначення шляхів морального вдосконалення, створення моделі ідеальної держави.

Інший потужний філософський авторитет, а саме – Арістотель, не даремно був названий універсальною головою античності. Присвятивши вченню про душу спеціальний трактат, він спочатку дає ґрунтовний аналіз думок своїх попередників, і тому, завдячуючи його фундаментальній ерудиції, дослідники мають змогу відтворювати системи поглядів інших давніх філософів. Сам же Арістотель будує своє вчення про душу у відповідності з базовими положеннями власної метафізики. Живе, як і все суще, є поєднанням матерії й форми. Матерія живого – тіло, а форма – душа. Матерія, якщо її взяти саму по собі, це – тільки можливість, потенція, а душа (як форма) – ентелехія, дійсність, тобто фактична даність, здійсненність сущого.

Психіка і свідомість.

Свідомість означає тільки вищу форму духовного осягнення людиною себе і навколишнього світу, тобто розум і мислення.

Один з перших філософів доби Нового часу Рене Декарт виходив з дуалістичної (від лат. duālis – подвійний) позиції про паралельне існування тілесного й духовного світу. Будучи вченим, що звик раціоналістично й систематично міркувати, Декарт зосередився на мисленні як основній властивості душі і досить скоро дійшов висновку, що центром, який мислить свої думки, є Я, тобто моя (і кожного з нас) особа. Для того, щоб мислити, не обов’язково мати наявним зовнішній світ, бо людина має, напр., образи й у сні. Однак для мислення необхідна наявність Я, як речі, що мислить.

Молодший сучасник Декарта голландський філософ Бенедикт Спіноза теж вбачав докорінну людську відмінність у здатності до раціонального мислення, але він рішуче відкинув дуалістичне пояснення природи людини. Для нього людина є конкретною модифікацією деяких фундаментальних атрибутів (нагадаємо, що слово походить від лат. attributio – властивість) єдиної субстанції. Атрибути – істотні властивості вічної й безкінечної субстанції, самостійні один відносно одного, але невід’ємні від субстанції. Таких властивостей у неї безліч, однак Спіноза говорить тільки про два: протяжність і мислення. За атрибутом мислення тягнеться довгий шлейф модусів – усі емоції, пристрасті, відчуття, думки, ідеї. Людина, яка являє собою єдність протяжного тіла й мислячої душі, – теж модус атрибутів субстанції.

Класичним прикладом ідеалістичної точки зору є концепція Джорджа Берклі, про яку у нас йшлося в першому розділі. Як пам’ятаємо, Берклі вважав, що про існування речей можна говорити тільки в тому сенсі, що вони сприймаються чи то кожним з нас, чи то Богом, і поза сприйняттями говорити про речі просто абсурдно.

2. Людина як особистість. Соціалізація особистості.

Важливим аспектом філософського аналізу проблеми людини є розгляд її буття як особистості, яка є кінцевим результатом розвитку біологічного і соціального начал в ній.

Поняття «людина» фіксує загальні властивості представників людського роду, який є вищим ступенем у розвитку усіх живих істот на нашій планеті. Коли ми говоримо про людину, то ми співвідносимо її зі світом тварин і фіксуємо в ній ті риси, що відділяють її від них: розумність, здатність до праці тощо.

Під індивідом (лат. – неподільний) мається на увазі окремо взятий, одиничний представник біологічного виду «Homo sapiens», людського роду.

Поняття «особистість» акцентує увагу на соціально-значимих рисах людського індивіда, воно фіксує індивідуальну людину як суб’єкта суспільного життя, спілкування та діяльності, носія здібностей, потреб, інтересів, прагнень, вчинків. Особистість укорінена в тілі, як матеріальному носії особистісного начала, в конкретній тілесній організації. Це фізична сторона особистості. Соціальна особистість полягає в спілкуванні людей. Визнання в нас особистості з боку інших людей робить із нас суспільну особистість. Разом з соціальною особистістю одночасно формується і духовна особистість як своєрідний стрижень, на якому тримається все, в тому числі – ядро нашого «Я». До поняття особистості входить і психологічне обличчя людини, її почуття та емоції.

Особистість має багато соціально-значимих якостей, що утворюють динамічну і в той же час відносно стійку систему. Вона характеризується рядом наступних найважливіших властивостей:

– спрямованістю – стійкою системою мотивів діяльності – інтересами, схильностями, переконаннями, ідеалами, ціннісними орієнтаціями; це основа структури особистості, її змістовна сторона, що поєднує різні властивості в єдність;

– характером – сукупністю стійких індивідуальних особливостей особистості, що складаються і виявляються в діяльності і спілкуванні, а також в залежності від темпераменту і задатків, обумовлюючи типові для особистості способи поведінки; характер виявляється у ставленні людини до оточення, до інших людей (тактовність – брутальність тощо), до справи – відповідальність, сумлінність, працьовитість чи лінощі, до самої собі – скромність чи самозакоханість, гордість чи приниженість;

– волею – здатністю людини до самодетермінації і саморегуляції своєї діяльності і різних психічних процесів, що виявляється в таких якостях як наполегливість, рішучість, витримка, сміливість; вольова регуляція формується, розвивається під впливом соціального середовища, а потім – самоконтролю особистості;

– когнітивною сферою – знаннями й уміннями;

– інтелектом – відносно стійкою структурою розумових здібностей людини, що виражається в стилі і стратегії рішення проблем, особливостях протікання розумових операцій, що формуються значною мірою в умовах спілкування і діяльності на основі природних задатків;

– темпераментом – характеристикою індивіда з боку його динамічних особливостей (інтенсивності, швидкості, темпу, ритму психічних станів і процесів): сангвініки – сильний, урівноважений, рухливий тип нервової системи; флегматики – сильний, урівноважений, інертний; холерики – сильний, неврівноважений; меланхоліки – слабкий; темперамент відносно незмінний і відображає стиль почуттів, розумових та вольових поривань тощо;

– здібностями – індивідуально-психологічними особливостями особистості, які є умовою успішного виконання тієї чи іншої продуктивної діяльності, формування яких відбувається на основі задатків; рівень і ступінь розвитку здібностей виражають поняття таланту і геніальності;

– самосвідомістю – ступінню усвідомленості своїх стосунків з дійсністю, глибинними смисловими структурами, образом «Я», що не виключає неусвідомленої психічної регуляції важливих сторін активності.

 

3. Проблема життя і смерті у філософії.

Людина – єдина істота, яка усвідомлює, що помре. Чим же виступає смерть в контексті філософствування про людину?

Передусім, смерть співвідноситься з життям. З біологічної точки зору, смерть – безпосереднє, неминуче закінчення процесу життя, з філософської, життя – розтягування смерті у просторі і часі. Життя співвідноситься з наявністю буття, з певним предметним змістом, смерть же є межею, за якою життя втрачає свою визначеність і починається невідоме. Звідси і страх смерті, який, до речі, не зводиться ні до страху болю, ні до жаху перед смертю.

Тут проявляється страх перед просторово-часовою відстанню смерті, страх перед найпершою очевидністю: людина – смертна. В цьому контексті усю культуру людства ми можемо позначити як подолання смерті через символічне безсмертя, чи, принаймні, спосіб затулитись від смерті, продовжуючи себе у своїх творіннях після смерті.

Саме у філософському контексті осмислення смерті і з’являється питання про смисл життя. Стереотипи буденної свідомості вбачають у ньому або ж непотрібне мудрствування, або ж відповідають на нього у площині примітивно-прагматичних інтересів пересічного громадянина: смисл життя в любові, в кар’єрі, в народженні дітей, у виконанні свого обов’язку, в матеріальному благополуччі, у повазі з боку інших тощо. Однак це банальна реалізація бажань, яка ніколи, як вчить буддизм, не досягне своєї мети, тому така постановка питання ні до чого не приводить.

Проблема смерті в медицині може бути розглянута через призму декількох проблем.

Ще одна проблема смерті в медицині полягає в розмиванні понять «життя» та «смерть». Із прогресом технологій штучної підтримки життя (особливо реаніматології та анестезіології) традиційні критерії смерті (незворотна зупинка дихання та кровообігу) виявились недостатніми для констатування факту смерті. Тому сучасна медицина вводить розрізнення понять клінічна та біологічна смерть. Перша, на відміну, від другої не є незворотною. Клінічна смерть – це своєрідний перехідний стан між життям та смертю, який починається з моменту припинення діяльності ЦНС, кровообігу та дихання і продовжується недовгий проміжок часу (від 3 до 30 хвилин) допоки не розвинуться незворотні процеси в головному мозку. З цього часу наступає смерть біологічна (незворотна).

Висновок. Таким чином, філософсько-медичний дискурс охоплює все розмаїття запитувань про людину не лише в метафізичному (сутність, призначення людини), а й у фізичному аспекті (людина як фізіологічна система, як смертний біологічний вид). Очевидно одне: те коло проблем, які ставить філософія та медицина перед науками про людину невичерпні, як саме людське єство.

Література

·         Сайт: http://allrefs/net

·         Сайт: http://pidruchniki.com