Власенко Л.М. Основи филосовських знань 4 А с/с 20.09.21р. Тема 2: Філософія і медицина Стародавнього світу.

 Власенко Л.М.

Основи филосовських знань

4 А с/с

20.09.21р.

Тема 2: Філософія і медицина Стародавнього світу.

План:

1. Стародавньоіндійська філософія: періодизація, джерела. Особливості індійської філософії. Школи індійської філософії. Медицина Стародавньої Індії.

2. Стародавньокитайська філософія: основна ідея – ідея Дао. Два основні напрями китайської філософії – даосизм і конфуціанство. Медицина Стародавнього Китаю.

3 .Філософія античного світу: періодизація античної філософії. Космоцентризм. Досократична філософія. Софісти. Етичні принципи Сократа. Платон, Арістотель, Епікур, їх філософські ідеї. Школа стоїків. Становлення класичної античної медицини. Гіппократ про людину, природу та причину її хвороб.

 

Основні поняття: брахман, атман, дао, карма, софісти, космоцентризм, стоїки.

 

1. Філософія Стародавньої Індії.

Наприкінці ІІ – на початку І тис. до н.е. провідною філософсько-релігійною течією стародавньої Індії був брахманізм – світогляд арійських племен, викладений у Ведах (збірки священних гімнів). Першим твором філософського спрямування вважають «Упанішади» - коментарі до «Вед». В «Упанішадах» головними є два поняття: брахман (означає абсолют, ототожнення мислення з буттям) і атман (суб’єктивне начало, що реалізується в людині, потік думок). Суть вдосконалення людини полягає у злитті атмана з брахманом – індивідуального начала з абсолютним.

Ця думка розвивається в іншому філософсько-релігійному вченні – індуїзмі. Згідно з ним, злиттю атмана з брахманом заважає потік проявів матеріального природного буття, що постійно змінюється (пракриті). На шляху до спасіння атман переживає безперервні перевтілення, кожна форма якого визначається кармою – долею що створюється самою людиною. Тобто відбувається постійний коловорот перероджень – сансара, і лише індивідуальними зусиллями, спрямованими на праведність життя, це коло можна перервати.

Школа індійської філософії.

Серед філософських шкіл Стародавньої Індії провідне місце належало школі санкх’я (обчислення, точне знання), засновником якої вважають Капілу (VII ст. до н.е.). На першому плані в судженнях школи – питання про вихідні сутності світу, з яких складається світобудова та на котрі повинна орієнтуватися людина у своїх діях. Таких сутностей дві:

      -  «пракріті», або «прадхана» (природа)

      - «пуруша» (свідомість, споглядання).

Обидві ці сутності вічні, але породжують світ лише у взаємодії, оскільки ніби складають разом свої можливості і переваги. Зв’язок пракріті та пуруші призводить до виявлення їх якостей: маси, енергії та прояснення. Проявляючись у людському «Я», пуруша спрямовує його до самозаглиблення та подолання карми.  

Школу чарвака-локаята (засновник Брахіспаті, VII-VI ст. до н.е.) відносять до натуралістичних. Представники школи визнавали існування лише того, що можна сприйняти чуттям («лока»), а все існуюче вважали лише поєднанням чотирьох елементів: землі, води, повітря та вогню. Поєднанням зазначених елементів вони пояснювали людину з її якостями:

      -  Санкх’я (обчислення, точне знання)

      - Червака-локаята (заперечення існування Бога)

      - Ньяя (в центрі уваги питаннялогіки та пізнання)

      - Вайшеиака (школа своєрідного атомізму)

 

Особливості староіндійської філософії:

      1. Формування на базі міфологічно-релігійного світогляду.

      2. Своєрідність ставлення до Вед.

      3. Споглядальний характер і слабкий зв’язок з наукою.

      4. Змалювання духу як безликого, бездіяльного явища.

      5. Народження логіки.

      6. Побудова соціальної філософії на принципах етики страждань і щастя.

 

Буддизм – це водночас і релігійне і філософське вчення. Воно виникло у VI-V ст. до н.е. і стало однією з найпопулярніших релігій разом з християнством та ісламом.

З точки зору буддизму, СВІТ – це єдиний потік матеріальних і духовних елементів – «дхарм».

 

Філософський зміст буддизму включав два аспекти: вчення про природу речей та вчення про шляхи її пізнання.

 

Вчення про буття. В основі буддійського вчення про природу речей лежить вчення про дхарми. За вченням буддистів, дхарми проникають в усі явища психічного і матеріального світів і перебувають у русі, кожну секунду спалахуючи і згасаючи. В теорії пізнання у буддистів не існує різниці між чуттєвою та розумовою формами, пріоритет надається практиці. Практика споглядання, роздумів є основним засобом пізнання навколишнього світу.

 

Медицина стародавньої Індії.

Отримує розвиток з ІІІ тисячоліття до нашої ери. Джерелами вивчення індійської медицини є письмові пам’ятки – Аюрведи (науки життя) та закони Ману.

В Індії отримало широке розповсюдження анатомування трупів.

Теоретичні уявлення індійських медиків були такі: тіло людини складається із жовчі, слизу і повітря, а також п’яти космічних елементів: землі, води, вогню, повітря, ефіру. Із цих елементарних часточок утворюється сім органічних продуктів, а саме: хілус, кров, м’ясо, жирова клітковина, кістки, мозок, сім’я.

Медичну допомогу надавали лікарі-жреці та лікарі, які навчались в світських медичних школах.

 

Серед терапевтичних засобів індійські лікарі віддавали перевагу проносним та блювотним, кровопусканню. Ліки призначались у т. зв. критичні дні (коли порушувалась взаємодія соків): блювотні – раз на два тижні, проносні – раз на місяць, а кровопускання – двічі на рік.

Їхній фармацевтичний арсенал нараховував більше 700 назв ліків рослинного походження (священною була квітка лотосу), а також багато мінералів і металів (ртуть, золото, срібло, мідь, залізо, свинець, олово, цинк, арсен).

Давні індійці потерпали від укусів змій, тому навчались готувати антидоти із асафетиди, цитрусів у суміші із солями, перцем тощо.

Давні індійці виділялись розмахом хірургічної роботи. Із хірургічних методів лікування застосовувались цісарський розтин, поворот плода на ніжку при поперековому положенні, витини каменів із сечового міхура, видалення катаракт, трепанація черепа, ампутації кінцівок, зупинка кровотечі лігатурами.

 

2. Філософія Стародавнього Китаю.

Становлення філософської думки в Стародавньому Китаї спостерігається вже у VII ст. до н.е. Саме зміна традиційних общинних суспільних відносин на основі економічного прогресу, поява грошей, суб’єктивної реальності створили умови для розвитку філософії.

 

Найвпливовішим ідеалістичним напрямом, що виникає в VI-V ст. до н.е. і зберігає своє значення аж до наших днів, було філософське вчення видатного мислителя Конфуція (551-479 рр. до н.е.), яке дістало назву конфуціанства. Першим етапом у становленні конфуціанства була діяльність самого Конфуція. У його особі конфуціанство становило етико-політичне вчення, в якому центральне місце посідали питання природи людини, її етики і моралі, життя сім’ї та управління державою. Характерною рисою вчення Конфуція є антропоцентризм. У центрі уваги його вчення перебувають проблеми людини. Він розробляє концепцію ідеальної людини, благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в особі високих моральних якостей та культури. Фундаментальним поняттям вчення Конфуція є поняття «жень» - гуманність.

 

«Жень» визначає відносини між людьми, пропагує любов до людей, повагу до старших за віком або вищих за соціальним становищем. Особливе місце у вченні Конфуція займає концепція «сяо» - синівської поваги до батьків. З точки зору Конфуція, життя та смерть визначаються долею, а багатство та знатність залежать від неба. «Небо» - це прабатько світу і найвища духовна сила, що визначає суть природи та людини.

 

Першою філософією матеріалістичного напряму в Китаї був даосизм. Засновником даосизму вважається Лао-Цзи (VI-V ст. до н.е.). Даосизм наголошує на діалектичній ідеї загальної рухомості і мінливості світу. Дао – це шлях, надбуття, це єдине, вічне і безіменне, безтілесне і безформне, воно – основа всього сущого.

 

Життя природи і людини підпорядковане всезагальному закону «дао». Згідно з цим законом будь-яка річ, досягши певного ступеня розвитку, перетворюється на свою протилежність. Даоси вчили беззастережної підпорядкованості всієї життєдіяльності людини закону «дао», неможливості діяти всупереч «дао». Виходячи з космоцентричної концепції взаємозв’язку людини з природою, китайська філософія сповідувала захист природи, висувала принцип невтручання у її розвиток, наслідування її законів.

 

Медицина Стародавнього Китаю.

Бере свій початок з IV тис. до н.е.

Основним джерелом вивчення є письмові документи; письмо після Єгипту і Месопотамії було поширено в Китаї.

Китайці, як і інші стародавні народи, розглядали організм людини як зменшений світ, що в ньому здійснюється постійний взаємообмін між п’ятьма основними елементами, з яких складається світ: вогнем, землею, водою, деревом і металом. Сили цих процесів концентруються в двох протилежних началах – полюсах, від взаємовідношення яких і залежить рівновага чи порушення її як в усьому світі, так і в житті організму. Одне з цих протилежних начал розглядалося як чоловіче (янь) і вважалося активним, світлим, друге – як жіноче (інь) – пасивне, темне. Всі хвороби поділялися відповідно на дві групи: з перевагою начала янь, що проявляється симптомами збудження функцій організму, і з перевагою інь – з ознаками пригнічення всіх функцій.

 

Медичну допомогу надавали фамільні лікарі, тобто лікарі, які передавали мистецтво із покоління в покоління, лікарі-жреці при храмах і лікарі-емпірики. Першим медиком для китайців був Хуан Ті (2698 р. до н.е.). З метою діагностики хвороб застосовувалось опитування хворого (анамнез), дослідження загального вигляду тіла. Лікарі пильно досліджували вуха, ніздрі, рот, очі, анус, годинами вислуховували пульс, досліджували сечу на вигляд і смак.

Китайські медики надзвичайно розвинули фармакопею. Із ліків рослинного походження на перше місце був поставлений корінь женьшеню, із ліків тваринного походження – роги молодих плямистих оленів, мускус, кістковий мозок. Із мінеральних речовин використовувалась ртуть при сифілісі, сірка та арсен для лікування корости та інших шкірних хвороб.

Суто китайськими методами стали лікування чжень-цзю (уколами – акупунктура) і лікування припіканнями.

Застосовувалось хірургічне лікування ран, переломів, вивихів, виготовлялись протези для ампутованих. Лікар Хуан-ті робив порожнинні операції.

З метою запобігання захворювань на віспу засохлі струпи віспяних пустул вдувались в ніздрі дітей (дівчаткам – у праву, хлопцям – у ліву).

 

3. Основні риси і етапи розвитку античної філософії.

 

Становлення філософії Стародавньої Греції відбувалося в VI-V ст. до н.е. Саме в цей період мудреці-філософи протиставляють міфологічно-релігійним уявленням наївно-стихійний філософський світогляд.

 

Історія античної філософії охоплює понад тисячу років. У її розвитку виділяють три основні періоди.

 

Перший період ранньогрецької філософії – охоплює епоху від виникнення філософського мислення на початку VI ст. до н.е. до часів Сократа (кінець V ст. до н.е.). Філософів цього періоду називають досократиками. До них належать такі філософи, як Фалес, Анаксимен, Анаксимандр, Геракліт, Піфагор, Парменід, Зенон Елейський.

 

Другий період має назву класичного. З філософів цього періоду першим слід назвати Сократа. До них належать також софісти Протагор, Горгій. Суть другого періоду полягає в переорієнтації філософської свідомості з космогонічної проблематики на тему людини. Крім названих мислителів, представниками цього періоду є Платон, Аристотель, Демокріт, а також послідовники Сократа – кіренаїки, мегарики і кіники.

 

Третій період історії античної філософії пов’язаний з епохою еллінізму і Римської імперії.

 

Космоцентризм.

Протягом V-I століть до нашої ери в Греції відбувався бурхливий розквіт культури й філософії. За цей період були створені нове неміфологічне мислення, нова картина світу, центральним елементом якої стало вчення про космос. Космос охоплює Землю, людину, небесні світила й сам небесний звід. Він замкнутий, має сферичну форму й у ньому відбувається постійний круговорот – все виникає, тече й змінюється. Одні грецькі філософи (натурфілософи) уважають, що основою речей є почуттєво сприймані елементи кисень, вогонь, вода, земля й певна речовина – апейрон; інші (піфагорійці) бачили її в математичних атомах; треті (елеати) вбачали основу світу в єдиному, незримому бутті; четверті вважали такою основою (Демокрит) неподільні атоми; п’яті (школа Платона) – земна куля лише тінь, результат втілення царства чистої думки.

 

Досократівська філософія.

По-перше, ця філософія виникла і розвивалася в тісному зв’язку з зачатками конкретних знань про природу. Перші давньогрецькі філософи були одночасно і натуралістами. Вони робили спроби науково пояснити походження Землі, Сонця, зірок, тварин, рослин, людини.

 

По-друге, у цей період були висловлені цікаві ідеї про буття, першооснову, рух, матерії, пізнанні, що визначили основні напрямки філософствування на досить тривалий наступний період.

 

По-третє, специфікою давньогрецької філософії в її початковий період є прагнення зрозуміти сутність природи, світу в цілому, космосу, тобто космогонізм.

 

Софісти.

 

Софісти – це старогрецькі філософи середини V-IV ст. до н.е. Протагор, Горгій. Характерною рисою вчення софістів є релятивізм, який заперечує наявність будь-якого об’єктивного, а значить, й істинного змісту в людських знаннях.

 

Основна проблема, що її вирішують софісти, - це реальність сущого. Вирішення цієї проблеми, за Протагором, зводиться до такого твердження: «Є тільки світ,  думки світу, сущого не існує».

 

Софісти повинні були навчити людину захищати будь-яку точку зору, якою б абсурдною вона не була. Основою такого навчання було уявлення про відсутність абсолютної істини і об’єктивних цінностей. Відносність понять добра і зла приводило до таких тверджень: «Хвороба – зло для хворого і благо – для лікаря»; «Смерть – зло для померлого, а для могильників – благо». 

 

Етичні принципи Сократа.

У центрі філософії Сократа – людина. Але вона ним розглядається насамперед як моральна істота. Тому філософія Сократа – це етичний антропологізм. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Філософія Сократа народжувалася під двома основними девізами: «Пізнай самого себе», і «Я знаю, що нічого не знаю».

 

При філософському дослідженні етичних проблем Сократ користувався методом, який він називав майевтикою. Ціль майевтики – всебічне обговорення будь-якого предмету, визначення поняття. Сократ першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філософи і користувались поняттями, то робили це стихійно. І тільки Сократ звернув увагу на те, що якщо нема поняття, то немає і знання.

 

Головне для Сократа – процес пошуку понять.

 

Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши душу людини і її справи, і в цьому основне завдання філософії.

 

Платон, Аристотель, Епікур, їх філософські ідеї.

Платон (427-347 рр до н.е.) – засновник об’єктивного ідеалізму. За Платоном, сутнісною основою буття всього сущого є незмінні ідеї. Речі постійно змінюються, але світ не зникає. Отже, в основі речей лежать певні ідеальні, незмінні сутності. Їх не можна побачити, але можна осягнути розумом. Світ ідей – це особлива, надчуттєва реальність. Речі – лише тіні ідей.

 

Основні ідеї Платона:

- першосутністю світу є сукупність ідей (ейдосів);

- ідеї незмінні, вічні, вони не залежать від матеріального світу;

- оточуючий світ є лише відображенням чистих ідей (ейдосів);

- теорія пізнання – згідно з якою знання виникає внаслідок того, що душа, яка протягом певного часу у світі ідей, пригадує все, що вона там бачила;

- приймаючи ідею безсмертя душі й розуміючи, що в такому випадку смерть забирає в людини все, крім душі, Платон приводить нас до думки про те, що головною турботою людини в житті має бути турбота про душу.

Сприйнявши цілу низку думок учителя, Арістотель (384-322 рр. до н.е.) не сприйняв його теорії ідей. Проголосив, що ідея та річ – це те саме, тільки річ існує у реальності, а ідея – у нашому пізнанні. Вона позначає не одиничне, а загальне в різних речах.

Основні ідеї Арістотеля:

- основою буття вважав матерію, яка існує вічно;

- матерія складається із чотирьох елементів: землі, води, повітря, вогню. Простір наповнений п’ятим елементом – ефіром;

- матерія пасивна. Вона не здатна нічого народити;

- визначив рух як зміну взагалі: «Рух був і в усі часи буде».

Основою пізнання Епікур (341-270 рр до н.е.) вважає безпосередні відчуття, а не судження розуму.  На його думку, усе, що ми не відчуваємо. Істинно, відчуття ніколи нас не обманюють. Помилки і помилки виникають тільки у тому випадку, коли ми щось додаємо до наших сприйнять, тобто джерелом помилки виявляється розум.  Центральною ідеєю етики Епікура є обгрунтування самоцінності індивіда, справжнє щастя якого полягає в його незалежності, внутрішньому спокої, безтурботності, атараксії (грец. Ataraxia – незворушність).

Етика стоїків.

Наприкінці IV ст. до н.е. виникає школа стоїцизму. Засновник цієї школи – Зенон з Кітіону (бл. 336-264 рр. до н.е.). Ця школа була логічним продовженням школи софістів, але мала свої особливості. Проповідується фаталізм, віра в людську долю, трагічне стає героїчним. Замість альтруїзму проповідується егоїзм, егоцентризм і аскетизм. У світі панує невблаганна необхідність (фаталізм), вчать стоїки, і немає можливості протистояти їй, людина цілком залежить від усього, що діється у зовнішньому світі, природі. І мудрець, і невіглас підкоряються необхідності, але «мудрого необхідність веде, дурного ж – волочить». Мудрість дозволяє стримувати афекти (чуттєві пориви), але для цього, згідно з ученням стоїків, слід виробити в собі чотири чесноти: розсудливість, невибагливість, невблаганність, мужність і таким чином можна виробити ідеальний спосіб ставлення до світу – апатію (відсутність переживань, безпристрасність, загальне блаженство). В плані наявних на той час соціальних негараздів слід розглядати появу такого напряму в філософії, як скептицизм. Засновником скептицизму був Піррон (бл. 360-270 рр. до н.е.). За переказами, він ніщо не вважав ні прекрасним, ні потворним, ні справедливим і вважав, що істинно ніщо не існує, а людські вчинки керуються лише законом і звичаєм. Піррон оголошує неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу. Основним принципом етики стоїків є усвідомлення пануючої в світі.

Гіппократ про людину, природу та причину її хвороб.

Гіппократ (460-377 рр. до н.е.) – великий давньогрецький лікар реформатор античної медицини.

Він підкреслював необхідність широко використовувати філософію в медицині і вказував на користь використання медичної інформації у філософії. Також Гіппократ, одним із перших, виділив основні типи темпераментів. Він описав типічні тілесні і духовні властивості сангвініків, холериків, флегматиків і дуже чітко меланхоліків.

Відповідно до поглядів на природу людини Гіппократ розглядав і причини хвороб, які він поділяв на загальні, переважно зовнішні (вплив пір року, клімату, повітря, води, харчування і т.д.) та індивідуальні (вік, стать, темперамент, звички, спадковість, спосіб життя, нестача чи надлишок фізичних навантажень і інші). Велика заслуга Гіппократа – це створення вчення про передбачення, яке спиралося на всесторонній аналіз минулого і теперішнього стану хворого, критерієм при цьому було порівняння зі здоровою людиною.

Прогнозування Гіппократа не лише переслідувало мету передбачити хворобу, але й визначало поведінку лікаря, тактику лікування хворого. З іменем Гіппократа пов’язана висока моральна свідомість та етика поведінки лікаря.

Висновок. Отже, філософській думці Стародавнього Сходу розроблені глибокі та оригінальні уявлення про світобудову, вихідні початки буття. При тому людина органічно вписувалась у світову цілісність, орієнтуючись на фундаментальні підвалини буття, намагаючись виконати повеління вищих законів світу, змінити себе і ввести у стан гармонійної досконалості.  Як звичайно, це пов’язувалось із подоланням людської сваволі та людської окремішності.

Антична філософія – великий ідейний здобуток людства. Вона не лише вперше відкрила широкі обрії людського інтелектуального світоосмислення, а й зафіксувала великі прозріння у межах цих обріїв. Антична філософія уперше окреслила основні напрями філософської проблематики, визначавши на віки людське розуміння світу, Космосу, природи, суспільства, людини, її пізнання, інтелекту, поведінки.

Література:

1. В.Л.Петрушенко « Основи філософських знань». 2002 рік с. 25-31

2. О.Л.Воронюк «Філософія» с. 17-30